Андрій Курков

Письменник, журналіст. Президент Українського ПЕН, автор понад двадцяти романів, а також численних творів для дитячої аудиторії та сценаріїв до кількох фільмів. Найвідоміші роботи — роман «Пікнік на льоду», що був перекладений понад 30 мовами, а також збірка «Щоденники Майдану», присвячена подіям у Києві під час Революції гідності 2014 року.

Мені було менше двох років, коли наша родина переїхала до Києва з Росії. Ми жили у моєї бабусі Олександри в Пущі-Водиці, і перші дитячі спогади пов'язані для мене саме з цією місцевістю та трамваєм №12, що прямував з Пущі до Києва. Він і досі ходить.

У школі нам викладали українську мову, проте мені цього виявилося недостатньо, і я почав вивчати її самостійно. Згодом, з 1983 року, редагував українські переклади іноземних творів у видавництві «Дніпро». Наша спільнота — це був ніби окремий україномовний світ, посеред на той час ще здебільш російськомовного Києва.

Ще з кінця 1990-х під час виступів за кордоном я намагаюся якнайбільше розповідати про Україну. Пояснювати, звідки наше коріння та історія. Багато пишу на замовлення іноземних ЗМІ: нариси, есеї про Україну та її культуру.

У 2013 році я запропонував моєму австрійському видавцю написати збірку есеїв про Україну, щоб пояснити іноземним читачам нашу відмінність від Росії, український національний характер і ту історію України, якої не знають на Заході. Так сталося, що невдовзі розпочався Майдан, і план змінився.

Я запропонував щодня робити записи, документувати події Революції гідності, свідком яких ставав. І ми вирішили, що останній день цього щоденника, незалежно від того, коли і як все закінчиться, буде 24 квітня 2014 року — наступний після мого дня народження. Так народилася збірка «Щоденники Майдану».

Книжка вийшла французькою та німецькою раніше, ніж українською. Згодом з'явилася й україномовна версія в Харкові. Її переклали в Японії, Італії, Данії, Нідерландах. Запрошували мене на виступи у багатьох містах та країнах. Я навіть не розраховував на такий міжнародний резонанс. Колишній міністр закордонних справ Швеції Карл Більд сказав мені, що з «Щоденників майдану» він зрозумів, що відбувалось в Україні, набагато краще і ясніше, ніж із журналістських газетних матеріалів.

Письменник або журналіст не існує без свободи слова, він не має права зраджувати своїм думкам та принципам

Протягом творчого шляху важливо не тільки набути певної відомості та ваги, а й не втратити їх надалі. Адже багато імен ми забуваємо невдовзі після першої вдалої книжки. Це, мабуть, найскладніше для професійних письменників, незалежно від того, національного чи міжнародного рівня вони досягли. Після перших успіхів виникає відчуття обов'язку перед читачами, ти не можеш їх розчарувати.

Для цього немає якогось загального плану. Кожен письменник має розробляти власну тактику і стратегію. Звісно, вдала книжка — основа всього. Проте важливе розуміння контексту, у якому ти її створюєш, уміння передбачити її сприйняття у соціумі.

Відтоді змінилося багато, але найголовніші мрії та цілі українців про незалежну, вільну та сучасну державу залишилися ті самі.

Писати я почав дуже рано, перші вірші — у років сім-вісім. А вже років з п'ятнадцяти мріяв стати професійним письменником. Проте не радянським, тому писав «у стіл». Також мої ранні тексти виходили в «Самвидаві», ми з однодумцями виступали на неофіційних читаннях, квартирниках. Підпільне літературне життя у Радянському союзі було набагато цікавішим за офіційне.

У мене була чітка мета — стати письменником, незалежним як економічно, так і політично. Не просто видаватися, а й заробляти на життя своєю працею, залишаючись при цьому вільним у висловлюванні.

У повітрі витало відчуття змін, що згодом матимуть вплив не тільки на Україну, а й на весь світ. У мене було багато оптимізму щодо них, особливо тоді, коли оголосили про незалежність

Мова диктує і тему, і ставлення до неї, і навіть настрій. У поезії це особливо відчутно, тому мої вірші українською відрізняються від поезії, що я писав російською чи англійською. Ще потужніше диктують настрій і музику тексту діалекти української мови. Наприклад, у Львові або на Буковині ти бачиш, що діалект впливає на відмінність між психотипами, на ставлення людей одне до одного. Мене страшенно цікавлять українські діалекти. Вважаю, що найкращі українські книжки написані під їхнім впливом. Це твори Марії Матіос, Юрка Винничука, Тараса Прохаська, Юрія Андруховича.

Бути російськомовним письменником в Україні — завдання вдвічі складніше, мені це неодноразово закидали. Проте я пишу про Україну і з точки зору українця, і моя ментальність є суто українською

Україна тільки починає свідомо вибудовувати свій культурний імідж у світі. Потрібен час та зусилля багатьох, проте ми на правильному шляху. Наша мета — щоб Україна розвивалася як цивілізована держава, була прийнята до Європейського союзу. Щоб із нею рахувалися, щоб ми поважали себе і нас поважали інші.

Станція «Фарадей — Академік Вернадський» є для мене важливим символом у цьому тривалому процесі. Це один із найяскравіших прикладів успіху української науки та міжнародної співпраці. Коли 6 лютого 1995 року на станції «Фарадей» капітан Хейг зняв британський прапор і замість нього підняв український — це було дуже символічно.

Антарктида — дитяча мрія для багатьох, як політ у космос, але більш реальна. Лише близько тридцяти держав мають свої станції в Антарктиді, і ми серед них. Я зображував цю станцію у декількох своїх творах, зокрема у найвідомішому — романі «Пікнік на льоду». Хотілося б одного разу також її відвідати, і я дуже щасливий за всіх, кому випала така нагода.

Сподіваюся, що я зміг зробити свій внесок у знайомство світової спільноти з сучасною Україною. Під час подорожей до мене неодноразово підходили іноземці зі словами, що вони дізнавалися про Україну та її культуру через мої книжки