Богдан Логвиненко

Журналіст, письменник, громадський активіст. Засновник медіаорганізації Ukraїner, що займається дослідженням різноманітності України та її мешканців, а також онлайн-видання про українську культуру «Сумно?».

Як і в багатьох, любов до української літератури почалась у мене з Андруховича, Дереша, Жадана, Прохаська. Я страшенно любив читати Юрка Покальчука, дружив із ним і час від часу гостював у нього вдома. Це був дивний досвід — 17-річному хлопцю потрапити у спільноту українських літераторів. Не просто читати книжки, а й спілкуватися з авторами. Мені страшенно подобалася ця відкритість наших літераторів.

Останніми роками ми з Ukraїner беремо участь у Франкфуртському книжковому ярмарку. Я привозив туди свої книжки, згодом — видання Ukraїner. За ці кілька років поінформованість світу про українську літературу та цікавість до неї виросла в рази.

Кожен із моїх проєктів — також про справедливість. Ukraїner — це про справедливість з точки зору сприйняття України у світі, «Сумно?» — про справедливе висвітлення власного культурного життя без постколоніального і провінційного контексту

Проєкт працював 6-7 років в активній стадії, а потім ще кілька років як архів, до 2015 року. У «Сумно?» починали свій шлях багато відомих сьогодні журналістів. Для мене створити цю можливість було важливіше, ніж займатися журналістикою самостійно. Те саме з Ukraїner: сьогодні це радше майданчик можливостей для багатьох, а не мій власний проєкт.

У мене був етап розчарування в журналістиці, і я просто виїхав з країни на 5 років. Подорожував багато, за цей час змінив кілька країн. Але, мабуть, найбільше мене вразила Індонезія. Я жив там тривалий час, навіть мову вивчив на базовому рівні. Ця країна видалася мені надзвичайно подібною до України, як не дивно.

У 2014 році ми зі спільнотою активістів організовували покази фільму «Вавилон 13» у Індонезії, Сингапурі та Малайзії — щоб донести інформацію про події у країні.

Видання «Сумно?» завжди було волонтерським проєктом, хоча тоді навіть терміну такого не було. Нас називали просто «завзяті ідіоти»

Журналістика зацікавила мене ще у шкільні роки. Закінчивши школу, ми з друзями заснували проєкт «Сумно?» — онлайн-медіа про культуру. Почали писати на ньому рецензії на сучасну українську літературу та кіно, репортажі з музичних і театральних подій — спочатку абсолютно непрофесійні. Проте у перші ж роки у нас зібралася комада з кількох десятків людей, і за два роки ми стали головним онлайн-виданням про українську культуру.

Здається, активізм зі мною також з юнацтва. Крім культурної журналістики, я займався соціальними ініціативами. Був активістом руху «Збережи старий Київ», ми воювали з незаконними забудовами у столиці.

У певний момент я просто почав собі ставити запитання: «Що я роблю і навіщо мені це треба?». Якщо я відчуваю, що відбувається несправедливість, мені треба втрутитися і щось із цим зробити.

Один із найяскравіших спогадів того часу — як я йшов головною вулицею невеликого індонезійського міста. І до мене просто підійшов місцевий мешканець зі словами: «Я знаю, ти з України. Все буде добре, війна скінчиться і Крим буде українським»

Мене це дуже вразило, адже у цьому регіоні не було навіть туристів із пострадянських країн. Їх здебільшого цікавлять пляжні курорти. І якихось зовнішніх ознак українця я не мав — символіки, одягу тощо.

Коли розпочався Майдан, я не зміг повернутися до країни через проблеми з паспортом, застряг в Індонезії. Навіть з міста не міг виїхати. Натомість намагався робити все можливе, щоб підтримувати його віддалено: допомагав хостелу, який у Києві приймав людей, допомагав з інформаційними кампаніями для іноземних медіа, організовував виступи іноземних гуртів на сцені Майдану.

Я поїхав якомога далі з України тому, що мені страшенно боліло те, що відбувається після приходу Януковича до влади, і було відчуття, що я ніяк не можу вплинути на ситуацію. Але водночас я не міг абстрагуватися, все одно щось робив для України .

Крим — це місце, де проходило кожне літо мого дитинства, він був для мене другою домівкою. Інжир тоді складно було придбати десь-інде в Україні, і я весь рік чекав подорожі та нагоди його скуштувати. Востаннє це було на фестивалі Koktebel Jazz у 2013 році. Відтоді я постійно думаю, що можна зробити в кримському контексті. Минулого року ми зробити проект «Рідний Крим», в якому у VR-окулярах можна подивитися на ці місця. Я постійно шукаю на київських ринках інжир і шукаю можливості наближати кримчан до нас інформаційно. Це щоденна робота для кожного з нас — пам'ятати, говорити, спілкуватися, щоб урешті-решт Крим повернувся до України.

Неважливо, де ти живеш. Світ глобальний. Для багатьох, хто їхав за кордон, цей час став визначальним. Повертаючись, ти ще більше цінуєш Україну, зв'язок із рідним краєм

Починали командою з восьми людей. Зараз Ukraїner — це понад 500 волонтерів та близько 20-30 людей в основній команді. Окрім вебсайту з історіями України та її мешканців, ми працюємо над кількома книжками. У 2019 році у нас вийшов перший повнометражний фільм, зараз готуємо другий.

Від початку це були прості людські історії, про цікавих мешканців регіонів. Зараз ми стараємося торкатись найскладніших тем — Голодомору, Криму. Ми прагнемо знаходити точки перетину між Україною та іншими культурами. Сьогодні наші тексти перекладені тринадцятьма мовами.

Однією з історій, з яких почався Ukraїner, була історія про німця Мішеля, який живе в Карпатах і займається захистом буйволів. А з минулого року ми робимо серію «Країна зовні» — про українців, що створюють національний контекст по всьому світу.

Ми створили Ukraїner, щоб показати, що Україна відкрита, і, попри воєнні дії на Сході, нею можна цікаво та безпечно подорожувати. Наша мета — розвивати суспільство, що відкрите до змін. І занурюватися на нові, глибші шари дослідження України