Мирослава Гонгадзе

Журналістка, правозахисниця та громадська діячка. У 2000 році її чоловіка, опозиційного журналіста та засновника видання «Українська правда» Георгія Гонгадзе, після тривалого стеження викрали та вбили працівники міліції на чолі з генералом Анатолієм Пукачем. Попри тривале розслідування, докази та свідчення виконавців, покарання отримали лише безпосередні виконавці злочину, замовники досі не названі і не покарані. Мирослава керує українською редакцією «Голосу Америки» у Вашингтоні, активно співпрацює із закордонними ЗМІ для аналізу та висвітлення подій в Україні на міжнародному рівні, домоглася задоволення позову у справі вбивства Георгія Гонгадзе у Європейському суді з прав людини.

Коли ми заперечуємо факти — підриваємо основи, на яких будується демократичне суспільство. Вони є ключовими для дебатів, для прогресу, для примирення, компромісів, правосуддя, верховенства права.

Репортери, що постійно перебувають у пошуку фактів, є героями нашого часу. Як воїни, що зброєю захищають наше мирне життя, журналісти словом захищають нас від дезінформації. Багато з них, як мій чоловік Георгій Гонгадзе, гинуть на полі бою. На жаль, журналістика залишається небезпечною професією.

Україна має захищати свою національну безпеку, зокрема інформаційну. Водночас, це має відбуватись у рамках закону, а не заради політичної доцільності: від інтерв'ю з президентами до репортажів з війни та історій про пересічних українців, які творять неймовірні справи. Одним із найважливіших етапів на цьому шляху вважаю розбудову команди української служби «Голосу Америки».

Сьогодні для мене правда — це факт. Треба шукати факти і робити висновки саме з них, а не з власної інтерпретації фактів. Співставлення й аналіз фактів — те, що приводить нас до істини

Корені мого покликання проросли з дитинства. У школі ми вивчали політику індустріалізації Сталіна та Французьку революцію, але майже нічого про спадщину та історію України. З юного віку я знала: не можна повторювати все, що кажуть батьки. Чи розказувати, що я почула з іноземних радіостанцій, які мій батько потайки слухав ночами. Мене не покидало питання, що ж тоді правда — те, що говорять у школі чи те, чого навчають вдома? Прагнення знайти відповідь на це питання привело мене у журналістику, якою я живу понад двадцять п'ять років.

З дитинства мені прищепили любов до України та рідної землі. І досі моє місце сили — хутір біля Бережан, де оселилися мої дід і бабця після переселення з-під польського кордону. Ми співали колядки, молилися і відзначали великою родиною релігійні свята.

Патріотизм — це любов до краю, де ти живеш, турбота про ближніх, повага до держави та її законів. Це також зусилля, яких ти докладаєш, щоб життя у державі стало кращим. Патріотизм — це дія, вибір, відвага й ініціатива.

Українкою усвідомлюю себе так довго, як взагалі пам'ятаю. Я виросла в україномовній родині, багато рідних постраждали від радянських репресій

Своїм прикладом я намагаюсь показати, що не можна опускати рук, навіть якщо ситуація безвихідна. Справа Гонгадзе і наша боротьба за справедливість стала предтечею українських революцій. Можливість своїми активними діями вплинути на зміни суспільного масштабу є для мене найвагомішим результатом. Але наша справа ще не завершена, попереду багато роботи.

Я бачу свою місію у тому, щоб інформувати, поєднувати та надихати — людей і цілі країни. Хочу, щоб люди отримували якісну інформацію для ухвалення усвідомлених рішень. Мрію бачити Україну в розквіті, і вірю у її потенціал.

Водночас, все-таки найважливішою для мене є справа, на яку я поклала двадцять років життя — це пошук справедливості у справі вбивства мого чоловіка Георгія Гонгадзе

Проте, як найціннішу пам'ять, в еміграцію я забрала журналістське посвідчення мого чоловіка Георгія. На ньому він сфотографований у вишиваній сорочці. Георгій обрав її собі сам і носив, коли це ще не було розповсюдженим та модним.

Це журналістська перепустка у Верховну Раду, для Георгія українська ідентичність була дуже вагомою. Він вболівав за Україну і казав, що готовий віддати за неї життя. Так, на жаль, і сталося, і якщо не своїм життям, то своєю смертю він змінив Україну і траєкторію її розвитку.

Це посвідчення є для мене символом боротьби за Україну й любові до неї. Символом надії і символом жертви, яку платили і платять за свободу та добробут держави її герої.

Із Майдану я маю дуже цінну для мене річ — шолом, підписаний учасниками протестів і відправлений мені у гарячі дні протистояння. Коли пакунок прийшов до Вашингтона, він ще пах майданівським багаттям

Ми стали свідомою нацією, проте ще багато роботи попереду. Українці готові відстоювати свої права, свободу, ідентичність. Народилося і виросло покоління, для яких незалежна Україна — факт, який не піддається сумніву.

Усі ці роки моя діяльність була пов'язана з Україною. Після переїзду до США я відвідувала країну, щоб висвітлювати та аналізувати ситуацію для закордонних ЗМІ. Я бачу, як змінилося світове ставлення до України після Революції гідності. Пізнаючи українців глибше, у світі їх бачать натхненними, обдарованими, працьовитими. Такими, що прагнуть спокою, справедливості та стабільності у державі, готовими за це боротися. До того ж, у наших людей винятковий ресурс креативності та любові до життя.

Українське громадянське суспільство сьогодні — те, на чому тримається демократія