Станіслав Асєєв

Публіцист, письменник, громадський активіст. Автор роману «Мельхіоровий слон, або Людина, яка думала». Під псевдонімом Станіслав Васін працював журналістом в окупованому Донецьку. Був викрадений 11 травня 2017 року і утримувався проросійською терористичною організацією «ДНР» у нелегальній тюрмі «Ізоляція». 29 грудня 2019 року звільнений з полону в рамках обміну в'язнями. Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка 2021 року за книгу «В ізоляції».

Саме з війною я відчув, що бути громадянином незалежної України — не формальність, не просто паспорт. Мова йде про життя, які віддаються за цю незалежність

Процес мислення є важким та не завжди приємним. Часто людина приходить до невтішних висновків, і це впливає на все її життя. Після п'яти років на факультеті релігієзнавства я був виснажений інтелектуально й емоційно. Зрозумів, що через філософію я не можу банально спілкуватися з людьми. Тому вдався до інших крайнощів — важкої фізичної праці. Проте втекти від рефлексії та текстів вона мені не допомогла.

Якщо писати з прицілом на читача, на визнання, на премії та оплески — нічого не вийде. Я пишу, не замислюючись про те, хто мій читач і чи буде він взагалі. Можливо, саме тому щось виходить.

Перебувати на території тимчасово окупованих районів Донецької та Луганської областей і створювати проукраїнські тексти під псевдонімом психологічно було непросто. Я навіть матері не міг про це сказати. Коли вона почула, що заарештували її сина-журналіста — сказала: «Мій син не журналіст».

Необхідність думати, рефлексувати — для мене найважливіша складова роботи письменника

У час, коли Україна відновлювала незалежність, я був звичайною дитиною. Бігав по просторах занедбаних фабрик Донецька під гучний шум відбійних молотків. Питання, українці ми чи росіяни, навіть не ставилося. Поки всі з двору не пішли до «ополчення», крім мене. Я залишився, писав критичні тексти про ситуацію на тимчасово окупованих територіях. Закінчилося це тим, що мене заарештували.

Мій письменницький досвід тісно пов'язаний з війною. Я усвідомив, що мої тексти мають значення, тільки після арешту. До цього вважав, що вони цікаві вузькому колу друзів та однодумців. Виявилося, що мій вплив як публіциста був значно ширшим, і арешт став його наслідком. Глибоке усвідомлення цього відбулося в 2017 році, коли я опинився у «Ізоляції» за звинуваченням у «шпіонажі».

Літературу я не обирав свідомо. Змінив понад п'ятнадцять професій — від вантажника до оператора у поштовій компанії, проте так і не зміг позбутися звички до постійної рефлексії.

«Ізоляція» продовжує ламати життя, навіть коли ти вже на свободі

Тюремний досвід змінює мислення, зокрема ставлення до патріотизму. У в'язниці не важливо те, що ти говориш, там оцінюють тільки вчинки. Так само і тут: важливі не патріотичні гасла та патетика, а насамперед результати твоєї діяльності для країни. А оцінку їм дасть час.

Моє усвідомлення себе як українця та патріота сформувалося саме у 2014-му. Я залишився білою вороною серед однолітків, що пішли воювати на боці невизнаних «республік». До цього всі ми ніби пливли за течією, надто не замислюючись про національну ідентичність.

До полону я майже не чув української мови. В «Ізоляції» ми потайки змогли знайти українську хвилю на радіо. Саме з 2014 року незалежність України для мене набула значення.

Арешт змусив мене вкотре переосмислити буквально все: хто я, що роблю, яке моє місце? Всі ці роздуми втілилися на папері

Тобі ніби вже нічого не загрожує, проте пережитий досвід залишається з тобою, виснажує емоційно та психологічно. Я вирішив, що це останній рік, коли я говоритиму на тему полону в «Ізоляції».

У майбутньому мені хотілося б відійти від цього, змінити напрям роботи кардинально. Наприклад, мене цікавить тема екології. Не давати ніяких коментарів, пов'язаних з війною, зосередитися на художніх творах, закінчити вже розпочатий новий роман.

У моєму дитинстві бабуся по лінії батька завжди ставила до зимових свят ялинку. Величезну і живу. На верхівку ще з радянських часів прийнято було чіпляти червону зірку. Згодом замість неї, вже для штучної ялинки, мама купила фігурку солом'яного янголятка, яка для мене завжди асоціювалася з теплим новорічним настроєм.

Дві революції та війна за 30 років незалежності — ніби стисла історична пружина, і я відразу не згадаю, які країни взагалі проходили подібне за такий короткий відрізок часу. Це накладає відбиток.

Зараз українська культура стрімко розвивається, і теми, яких вона торкається, пов'язані не тільки з війною. Вони є значно ширшими. Вважаю, що одне з наших основних завдань — всебічно знайомити з нею міжнародну спільноту.

У Європі розуміють, що безпека наших кордонів — це запорука їхньої власної безпеки у майбутньому. Тому важливим є культурний обмін, виховання майбутнього покоління, що поділятиме європейські цінності. І це відбувається, принаймні в літературній сфері я це бачу.

Сподіваюся, що проєвропейський вектор розвитку України зберігатиметься у найближчі десятиліття, і щиро його підтримую.

Для мене це символ України, якої більше немає. Символ родини, безпеки та сімейного затишку. Коли мама передала мені цю іграшку в полон, це справило незабутнє враження, емоційно дуже мене підтримало. Листи, що мені передавали, у полоні вилучили, проте фігурку дивом залишили. Вона й сьогодні нагадує мені про інше, спокійне й щасливе життя, яке було до війни та ув'язнення.

Це янголя — найцінніший спогад про мирне життя, що зникло після 2014 року