Ірина Цілик

Кінорежисерка, письменниця, авторка поетичних і прозових творів. Лауреатка американського кінофестивалю « Санденс » (2020) за найкращу режисерську роботу у категорії світового документального кіно за дебютну стрічку «Земля блакитна, ніби апельсин». Авторка низки прозових, поетичних книжок та публікацій: «Червоні на чорному сліди», «Глибина різкості» та інші.

Насправді, і в кіно, і в літературі я опинилась випадково. У моїй родині ніхто не мав творчих професій. Втім, я завжди любила читати і в 9 років почала писати свої перші віршики. А вже у підлітковому віці закохалася в сучасну українську літературу.

Неочікуваною ідеєю був також вступ на режисуру. Мене надихнула родичка, яка працювала на телеканалі. Тоді здавалось, що люди, які працюють на телебаченні, — небожителі з іншого виміру реальності. Так я вступила на телережисуру, але замість телебачення згодом обрала кіно.

Мій перший кінопроєкт — короткий метр «Вдосвіта», який відбувся винятково завдяки ентузіазму людей. Я швидко написала сценарій, повіривши у те, що все можна зробити своїми силами. Віри вистачило і Яну Хоффманну, нашому оператору з Німеччини, що знімав зокрема кліпи для Rammstein.

Я досі люблю атмосферу цього фільму: Київ о п'ятій ранку зовсім інший, більш чесний, ніж вдень. Кіно вийшло слабеньке, але всі отримали задоволення від процесу.

Я спробувала на смак і документальне, й ігрове кіно. Обидва мають свою специфіку. Мені сподобалось в ігровому кіно те, що ти почуваєшся таким собі богом, який створює свій світ. Це нереальне відчуття влади та внутрішньої свободи від того, що талановиті актори і група відтворюють твої фантазії.

Кінофакультет вразив мене своїм декадентством. Тоді було відчуття, що там панує особлива творча атмосфера, а насправді то були часи повної стагнації. Але мені було 16. Коли готувалася до вступу, відчувала потяг до знань і всього нового, адже я нічого раніше не бачила, крім радянського кіно

З документальним кіно все інакше: там бог — не ти, а реальність, яка тебе оточує. І майстерність режисера полягає у вмінні полювати на людей, їхні емоції, особливі миті, які би не вигадав жоден сценарист

Портретна документалістика вимагає неймовірної режисерської витримки і швидкості ухвалення рішень. Ти проживаєш ціле життя з людьми, про яких знімаєш, а ще несеш за них відповідальність. Заходячи в чиєсь життя з камерою, ти змінюєш його.

Фільм «Земля блакитна, ніби апельсин» певною мірою став психодрамою для наших героїв. Сім'я, за якою ми спостерігали, відтворювала епізоди, пережиті в перші, найбільш травматичні роки війни, щоб зняти короткометражку про себе самих. Цей досвід, а також наш фільм, дали їм змогу подивитися на своє життя ніби збоку. Так я відчула, що кіно іноді має певний терапевтичний ефект.

Я неодноразово також їздила на Донбас з літературними виступами. У реакціях слухачів я бачила, що це теж спосіб говорити про наші травми вголос. Спосіб розпізнавати своїх.

Мистецтво має свою силу під час війни. Коли ти бачиш, як люди сміються і плачуть, реагуючи на кіно, як розуміють краще самих себе і тих, з ким живуть поруч в одній країні, переконуєшся, що все не даремно. Це один із способів діалогу між нами

Останні сім років змінили мене більше, ніж будь-що інше. Одним з найважливіших поворотних пунктів у житті України для мене була Революція гідності. Був момент, коли наш трирічний син опинився на сцені Майдану. Йому дали в руки мікрофон, він сказав: «Слава Україні!», а багатотисячний натовп відповів йому: «Героям слава!». Мене вразила ця потужна сила єдності, але я дещо романтизувала Майдан у перші дні. Потім все змінилося, почалися часи важких випробувань, але відчуття неймовірної єдності з людьми поруч — навпаки виросло в рази.


Пам'ятаю, як колись бабуся всю ніч просиділа біля радіо, слухаючи всеукраїнський референдум 1991 року щодо проголошення незалежності України. Я восьмирічна лягаю спати, а вона сидить біля радіо, прокидаюся — вона досі там. Хто би міг подумати, що стільки років потому ми будемо так само сидіти і дивитися стріми з Революції гідності. Або самі будемо у центрі подій.

Саме бабуся була моєю першою провідницею до світу української культури, а отже, самоідентифікації як українки. Я була дівчинкою з російськомовного Святошина, мала звичайне дворове дитинство. Але потім гигнула «радянська імперія», почалися зміни, і в моєму домі теж. Бабуся вступила до Союзу українок, який 1991 року було відроджено у Києві. У цьому середовищі люди говорили чудовою українською мовою, про поезію та традиції української культури зокрема. А ще в тому осередку панував певний дух фемінізму, це я вже зараз розумію.

І дітям на зустрічах Союзу українок було цікаво. Серед іншого, мене там вперше познайомили із процесом розписування писанок. Не можу сказати, що я навчилася робити це професійно, але саме заняття захопило і вразило мене в дитинстві, і тепер майже щороку ми з сім'єю розписуємо яйця до Великодня. Коли ти робиш ці прості речі: набираєш віск, закладаєш його в писачок, тримаєш над свічкою, проводиш свою кривеньку лінію на білому яйці — як чистому аркуші, з якого можна почати новий світ, малюєш безкінечники, що малювалися сотні і тисячі років тому, ніби торкаєшся певних внутрішніх кодів, знань про саму себе, про своїх предків.

І в цьому є діалог або полілог, якщо кілька людей сидять за столом та розмальовують писанки разом. Тому я це люблю, Я робила це маленькою, тепер підключила свого сина. Тяглість традицій — це звучить надто пафосно. Але такі та інші речі, повторювані нами і нашими предками впродовж віків, справді зав'язують між нами якісь важливі ниточки.

Зараз я вчуся приймати і бачити свою країну такою, яка вона є, а не такою, яку я хотіла би мати. Суспільство розшароване, і швидких змін не буде. Важливо не бути пасивною силою під час великих зрушень