Катерина Ханюкова

Дуже часто юні артисти балету обирають цей шлях під тиском родичів. І зазвичай це закінчується досить сумно. Танцівники втілюють нереалізовані амбіції батьків, забуваючи про себе. У мене було навпаки: мої батьки-лікарі розуміли всі ризики моєї професії. Вони підтримали мене, бо я їхня дитина. Але якби я одного дня прийшла і сказала «все, більше не буду займатися балетом» — вони б абсолютно мене підтримали і в цьому.

Я ніколи не боялася сцени. Навпаки, саме на ній я найбільше почуваюся собою. З перших років навчання нас залучали до спектаклів Київської національної опери, і кожен із цих виступів був для мене справжнім святом. З віком це не змінюється. І сьогодні я обожнюю мить хвилювання перед виходом на сцену та мить, коли глядачі зустрічають оплесками.

Заради цього я готова проводити у репетиційному залі години, дні й тижні. Якщо немає цього прагнення — дуже складно досягти успіху у професії. Змалечку ти вчишся бути врівноваженою та дисциплінованою саме через розуміння, для чого ти все це робиш.

Проте останнім яскравим досвідом стало для мене втілення образу Фріди Кало у постановці Broken Wings для Англійського Національного Балету. Під час роботи над цією партією я максимально занурилася у емоційне життя художниці. Мене вразила її трагічна доля. Здається, саме зосередження на живописі дозволило їй витримати, пережити фізичні та емоційні страждання.

Я також неймовірно щаслива, що у мій перший рік у Лондоні мені довелося попрацювати з Джоном Ноймайером, одним із найвідоміших хореографів-неокласиків сучасності. Це людина надзвичайно тонка та чутлива, його «Дама з камеліями» — один із найкрасивіших балетів, що я бачила у житті.

Співпрацюючи з різними хореографами, сюжетами та культурами, я завжди пам'ятаю про рідну землю та коріння. Та навіть виконуючи інтернаціональну класику, я певна, що моє коріння відбивається у кожному моєму русі. Рішення поїхати з України у Лондон було для мене досить важким. Проте це також засіб донести мою культуру до світу. Зв'язок із рідною землею щодня зі мною, незважаючи на відстань.

Працюючи у Лондоні, я намагаюся завжди бути на зв'язку із моєю родиною в Києві. Це те, що дає мені наснагу та підтримку — спілкування з родиною. Також досить часто готую страви національної кухні для моїх друзів. Термін comfort food вважається мені дуже вдалим для їхнього опису. Через їжу ти відчуваєш ніби затишок, спокій, турботу рідних.

Я обрала для себе шлях балерини, пластична мова класичної хореографії для мене найближча. Образ Жизелі у однойменному балеті Адана є чи не найріднішим для мене. Мені також дуже до душі партія Медори у балеті «Корсар»

Емоційний зв'язок із глядачами мотивує не зупинятися навіть у найважчі моменти. Це те, що дозволяє не жаліти себе, навіть якщо дуже хотілося б.

І головне — попри все залишатися людиною. Я обожнюю свою професію, проте насамперед, я — людина. А вже потім — балерина. У конкурентній боротьбі, яка є у нашій справі, важливо не втратити людські якості.

Мені вважається, що простота є сьогодні новою розкішшю. Що більший масштаб особистості як професіонала, то простішою вона має бути в особистому спілкуванні. Важливо зберігати у собі це.

Відгуки глядачів після спектаклю є для артистів своєрідною психотерапією. Ти розумієш, що танець для глядача — більше, ніж просто красива картинка, він пробуджує глибинні емоції

Незважаючи на юний вік, балет був моїм свідомим вибором. Я була закохана в танець, прагнула пов'язати життя саме з ним. Без цього у професії танцівника дуже важко, адже вона вимагає повної віддачі — як фізичної, так і емоційної

Рух завжди був моєю стихією, навіть потребою. Цю активність було необхідно спрямувати на щось корисне та цікаве. Танцювати я розпочала у народному ансамблі «Україна». Туди мене привела моя бабуся, вона завжди підтримувала мене у всьому і вірила в мене.

Народний танець залишається моїм палким захопленням і сьогодні. Саме з ним до мене прийшло розуміння свого коріння та української культурної ідентичності. Наша культурна спадщина є надзвичайно багатою — традиції, танці, звичаї та костюми різноманітних регіонів.

Мої здібності побачила колишня балерина. Це була випадковість, ми мешкали в одному домі. Світлана Андріївна запропонувала мені допомогу в підготовці до вступу до хореографічного училища, і так розпочався мій шлях артистки класичного балету. Це людина, якій я дуже завдячую. Якби не вона — мій шлях був би зовсім іншим. Вона повірила в мене, віддавала мені свій час, свої сили.

Їхня натуральна вовна допомагала знімати біль після перевантажень і травм на балетних конкурсах. Але найважливіше, що через них я відчувала турботу близьких, зв'язок із домом. Це допомогло мені витримати емоційно — навіть не знаю, як склалася б моя подальша кар'єра, якби не ця проста річ. Сучасні технології, що використовуються для створення балетного взуття та вбрання, можуть зняти фізичний біль і полегшити навантаження. Проте найголовніше — те, що на серці. Тому й сьогодні я дивлюся на ці маленькі дитячі шкарпетки з ніжністю та вдячністю.

Тут, у Києві, мама зберегла мої дитячі пуанти, а також вовняні шкарпетки, що сплела для мене бабуся