Мустафа Джемілєв

Правозахисник, дисидент, український політичний діяч, лідер кримськотатарського народу, перший голова Меджлісу кримськотатарського народу у 1991-2013 роках. Політичний в'язень радянського режиму, загалом був судимий сім разів та провів п'ятнадцять років у в'язницях — за відмову служити у радянській армії та участь у національному русі кримських татар. Член комітету Верховної ради України з прав людини, лауреат премії імені Пилипа Орлика «За демократизацію українського суспільства».

Я був готовий до ув'язнення, і невдовзі це сталося. Діяв за принципом: готуватися необхідно до найгіршого, зокрема до тортур і смерті. А коли з'ясовується, що все насправді відбувається, так би мовити, «трохи м'якше» — це вже сприймається мало не як дар Божий.

Найскладнішим для мене випробуванням стало довге і болісне голодування в Омській тюрмі (1966). Чесно кажучи, я боявся, що не витримаю. Проте я завжди був упевнений в правильності своїх поглядів і дій.

До політв'язнів у тюрмах ставилися своєрідно — здебільшого, з повагою. Тому що, по-перше, ясно, що ця людина співпрацювати з адміністрацією не буде. А по-друге, політв'язні були, як правило, освіченими людьми і могли бути чимось корисні.

Дуже допомагало усвідомлення моральної підтримки з боку свого народу. У нас була єдина для всіх мрія і мета, і для кримських татар я був героєм, який бореться за їхні права.

Переломним моментом для мене став 1962 рік — рік створення і розгрому Союзу кримськотатарської молоді. До мене прийшло розуміння: що б далі не трапилося, цей шлях ми повинні пройти до кінця

Краще за всіх родовід нашої сім'ї знає мій старший брат. У нього навіть є складене родове древо — хто, де, коли народився. Поки живі були дід та батько, він все їх розпитував, і до сьогоднішнього дня веде наш рід.

У нас була традиційна релігійна сім'я. Усвідомлення, що з кримськими татарами вчинили несправедливо, прийшло до мене ще в глибокому дитинстві в Узбекистані. У гостях за столом всі розмови були тільки про Крим та депортацію: як вона проходила, хто кого втратив, як поводилися ті, хто прийшов виселяти кримських татар з будинків.

Але всередині завжди жило тверде переконання, що я абсолютно правий, а «вони» — неправі, м'яко кажучи. Я завжди був упевнений у правильності своїх поглядів і дій, тому що у нашого національного руху була чесна мета. І потім, я релігійна людина і знаю, що, якщо ти відстоюєш праве діло, тобі Всевишній допомагає.

А ще дуже допомагало усвідомлення величезної моральної підтримки з боку свого народу. Навіть якщо люди боялися говорити про це вголос, вони все одно співпереживали і підтримували.

Не зраджувати ні в якому разі, перш за все, самому собі та своїм переконанням — моє найголовніше правило. Бути собою, дотримуватись своїх традицій, бути вірним своєму народу, своїй країні, своїй землі.

Унікальність кримськотатарського національного руху в тому, що він був монолітним, а в роки перебудови він не тільки не розколовся, а навпаки ще більше згуртувався.

Ми не така велика сила, щоб перешкодити окупації. Для цього значні зусилля потрібні саме з боку української держави. Упевнений, що після деокупації атмосфера в Криму буде іншою.

Якщо нам все-таки вдасться створити в Криму національно-територіальну автономію, то це, звичайно, стане серйозним і дуже сильним імпульсом для розвитку нації.

Якщо у тебе є переконання, ти повинен їх відстоювати. Принциповість, послідовність та довіра до людей — мої найголовніші риси

Моя думка — Меджліс має бути кришталево чистим та вкрай принциповим. З точки зору політичної боротьби національного руху кримських татар — так, період зараз важкий. Але сьогодні ми не самотні, за нами і з нами — вся Україна.

Вкрай важливо діяти у межах конституційного права. Тому для мене символічним об'єктом, що уособлює державність та демократичні ідеали, є Конституція Пилипа Орлика — перший приклад цього надважливого документу, основного закону держави.

Коли у 2014 ми ухвалили рішення вивісити український прапор на будівлі Меджлісу — у всіх був страх, що ж буде. Але не зробити цього — це зрадити своїм переконанням. Коли я був востаннє у Криму, мене приїхала зустрічати колона машин з українськими прапорами. І прості люди не боялися, що їх заарештують або поб'ють. Адже свій страх потрібно обов'язково перемагати.


Симпатія до України прийшла до мене разом зі знайомством з українськими дисидентами. У першу чергу, з легендарним генералом Петром Григоренком. Загалом, кримські татари, які пережили голодомори, депортації і геноцид, просто не могли підтримувати Росію і радянську владу.

Хотілося б пожити у вільному Криму хоча б пару років. І померти впевненим, що окупація більше не повториться. А це означає, що Україна має стати членом Євросоюзу і НАТО. У Криму насамперед відвідаю могилу своєї матері в Бахчисараї. А також могили багатьох моїх рідних і близьких, які померли в роки окупації, могилу першого вбитого окупантами свого співвітчизника, Героя України Решата Аметова.

Світ заговорив про кримських татар сьогодні, тому що у нас була чітка громадянська позиція. Коли я зустрічаюся за кордоном зі світовими лідерами, вони звертаються до мене зі словами: «Дякуємо за надану нам честь, дякуємо, що ви прийшли, що ви зараз демонструєте свою позицію на окупованій території». Їм дуже імпонує, що в такій складній ситуації кримські татари виявили свою громадянську позицію.

Проголошення незалежності України було для кримських татар великою радістю. Ми були впевнені, що Україна неодмінно підтримає наші законні права

Крим потрібно повертати тільки мирним шляхом, іншого не дано