Мирослав Маринович

Публіцист, правозахисник, релігієзнавець, проректор Українського католицького університету. У 1976 році став одним із засновників Української Гельсінської групи — об'єднання діячів правозахисного руху, створеного задля контролю дотримання Гельсінських угод 1975 року. Через членство у групі та активну критику радянської влади був неодноразово заарештований КДБ, а у 1977 році засуджений до семи років ув'язнення у таборі та п'яти років заслання. Повернувся до України у 1987 році внаслідок акту про помилування (з 1991 року — реабілітований) та продовжив публіцистичну й громадську діяльність. Автор п'яти книг та численних публікацій у ЗМІ, почесний президент PEN Ukraine.

Моя родина була дуже патріотичною, і я зростав на цих цінностях. Деякий час патріотичні переконання дивним чином поєднувалися у мене з комуністичними: захищати бідних, будувати добробут для всіх. Проте з часом я вдався до дисидентства — через те, що рівень брехні у тогочасному радянському суспільстві просто не залишав можливості зберегти пошану до себе. Гідність людини вимагала протесту. Мене тягнуло до людей, які були дисидентами або родичами засуджених — до тих, які шукали правду.

Вони стали мені близькі, з ними було набагато легше. Це була невеличка українська спільнота у Києві. Ми допомагали одне одному психологічно, наскільки могли. Як кажуть, гуртом і батька легше бити. Відчуття братерства та побратимства було для мене дуже важливим.

Цей період життя став для мене визначальним: членство в Українській Гельсінській групі, арешт у 1977 році, звинувачення у «проведенні антирадянської агітації і пропаганди», ув'язнення і заслання. У віці 28 років опинитись в ув'язненні непросто. Проте все, що КДБ в мене відібрало, Бог повернув насиченим, інтенсивним духовним життям. І я це настільки ціную, що якби мав можливість повернутися у минуле та уникнути ув'язнення — навіть не знаю, чи став би.

Моя мета — впливати на зміни у свідомості людей через свої публікації, виступи. Тому що сьогодні стандарти та цінності, які рятували нас колись, стали гальмами

У таборах я був вражений, наскільки поезія Тараса Шевченка у цьому контексті звучить особливо. Це дивний ефект його слова, коли в гострі моменти випробувань Шевченко ніби твій, ніби з тобою розмовляє, ніби твоя найближча людина.
Українське громадянське суспільство сьогодні — те, на чому тримається демократія

За це мене затримали й обшукали в аеропорту Жуляни. А у Івано-Франківську, де я працював, офіцер КДБ сказав: «Ви вже перейшли усі межі, майте на увазі, хто не з нами, той проти нас». І цей момент настав, я сказав: «Добре, я буду проти вас». Страх зник: я зрозумів, що інакше не можу. Я вірив: те, що виросло на неправді, рано чи пізно розсиплеться. І не хотів бути причетним до тої сили, яка бреше, яка травмує людську душу.

У таборі ми вираховували, скільки буде ще генсеків, перш ніж Радянський Союз розпадеться. Що це станеться — ми були переконані. Пригадую фразу, яку я сказав одному в'язневі: «Не знаю, скільки ще генсеків буде, але я знаю, що прийде такий генсек, який спробує врятувати систему, але натомість її зруйнує». Досі дивуюсь, як я передбачив тоді майбутнє Горбачова.

Свою місію я сформулював у 1988 році, під час зустрічі з політв'язнями Євгеном Сверстюком та Зиновієм Красівським. Ми говорили про те, як знайти себе в цій новій політичній атмосфері. Я не вірив, що люди, які й досі живуть радянськими стереотипами, зможуть збудувати нову державу. Тому я не мав наміру йти в політику (і до сьогодні не маю), але хотів бути причетним до зміни суспільної ментальності.

Мій день народження як дисидента був 22 травня 1976 року, коли я поклав квіти до пам'ятника Шевченку під час відрядження у Києві

Зміни в українській свідомості за ці 30 років можна зобразити за допомогою графіка. Це спалахи духу у визначні моменти — здобуття незалежності, Майдан, війна на Донбасі. А потім поступовий спад, наш ентузіазм та духовна сила спадають. Але спадають не до початкового рівня, тобто кожного разу ми підіймаємось все вище і вище. Ми зростаємо, цей досвід є надзвичайно важливим.

Пам'ятаю відчуття особливої солідарності та довіри майданівців одне до одного. Мене вразило, що люди, які у звичайному житті не довіряють, побоюються зради та лихих кроків, на Майдані поводяться зовсім інакше.

Ще з Помаранчевої революції пригадую, як кияни давали нам ключі від своїх квартир, щоб ми відпочили. Коли на Майдані мені захотілося чаю, і щойно я сказав про це вголос, його піднесли мені відразу з трьох боків.

Проте це також свідчення того, що ми ще не вміємо налагодити політичні процеси мирним шляхом. Нам треба навчитися жити без майданів, жити щодня цивілізованим життям, бути впевненими у своїй правоті. Контролювати владу від самого початку, щоб не було необхідності у протестах та людських жертвах.

Українцям є чим похвалитися, але проблема у тому, що ми самі в себе не віримо. Ми самі не бачимо, які здобутки маємо. Наприклад, нашу Всеукраїнську раду церков та релігійних організацій за кордоном вважають унікальною структурою. Далеко не у всіх країнах є досвід створення таких, досвід єднання всіх релігій під одним дахом. І, звісно, великою цінністю є наша автентична культура — мистецтво, література, поезія.

Для мене Майдан є унікальним прикладом піднесення людського духу, виняткового досвіду життя в довірі й солідарності

У таборі мене приголомшили слова, які я знаю зі школи: «І день іде, і ніч іде. І голову схопивши в руки, дивуєшся, чому не йде апостол правди і науки!». На перший погляд, прості слова, але в ув'язненні ти дійсно рахуєш дні, коли вже прийде ця правда. І вони влучають просто у серце. Так само, як на Майдані: «Борітеся — поборете! Вам Бог помагає!» голосом Сергія Нігояна. Є речі просто містичного характеру.

Примірник «Кобзаря» Шевченка зі мною довгі роки, з ним пройшли мої роки ув'язнення та заслання. Не пригадую, як він до мене потрапив, але припускаю, що купив його сам, ще до арешту. А потім мені у табір його передала мама через слідчого. Це радянське видання, де є деякі виправлення та цензурування, проте він мені дорогий.