Сергій Майдуков

Моя місія — розвивати індустрію ілюстрації в Україні і демонструвати, що наші митці та мисткині можуть бути представлені у найкращих галереях, про них писатимуть світові медіа.

Зв'язок з Україною я відчуваю щодня. У Донецьку, звідки я родом, все інформаційне поле зазвичай було зайняте російськими наративами. У 2008 році, коли Росія напала на Грузію, я зрозумів, що та країна, з якою я себе певною мірою ототожнював, розпочала війну — криваву, стрімку, брудну. У мене це викликало цілковите відторгнення, я вперше відчув потужну сепарацію з тим інформаційним і культурним простором. Станом на 2010 рік, моя родина вже критично ставилася до північного сусіда.

У 2013-2014 роках я повністю усвідомив, що Україна і Росія — це дві кардинально різні країни. Відбувся перехід від позиції, що я «громадянин світу», де всі люди — браття, до усвідомлення того, що я українець, що в мене інші цінності, інші потреби, інше бачення розвитку свого, своєї країни та світу в цілому.

Я пам'ятаю проголошення незалежності. Я навчавчався тоді у школі і споглядав, у якому піднесеному настрої ходили вчителі, як потайки раділи. Потайки, бо вони кидали бюлетені проти системи, в якій так довго перебували, і все ще боялися її. Пам'ятаю, як наступного дня після референдуму дав дядькові, який працював у буфеті, радянські копійки, а він мені відповів: «Скоро у нас буде власна валюта».

Мій колега Рікардо Гуаско одного разу сказав що професія ілюстратора дуже «довга». Якщо ти почав малювати, то маєш бути готовий, що результат може прийти не за рік, не за два, чи навіть за п'ять. Я обрав дорогу, йдучи якою ти маєш постійно змінюватися, навіть якщо тобі важко, і в якийсь момент твої роботи перестають розуміти.

У деяких сферах важлива сталість. Інколи потрібне існування злагодженого механізму, щоб все працювало, як годинник. В ілюстрації ж, якщо ти не змінюєшся — ти повторюєш себе, і твій глядач це обов'язково відчує. Залишаючись сталим у творчості, ти постійно щось втрачаєш.

Пам'ятаю своє розчарування за рік після того, як почав професійно малювати. Річ у тім, що українського ринку ілюстрації у 2010 році ще не було. Малювати нафтові вишки і рекламу для банків для російського ринку я більше не міг. Тоді я почав малювати ілюстрації для рубрики «Досвід» в журналі Esquire Ukraine. Це мене врятувало.

Кожного разу, коли мою ілюстрацію обирає закордонне видання, я стверджуюсь у думці, що працюю не даремно. У листопаді я їду до Сполучених Штатів на прийом, тому що переміг у конкурсі світової ілюстрації American Illustration і потрапив у їхню ювілейну книгу. Міжнародне журі обирає 300 найкращих ілюстраторів з усього світу, і я серед них. Це наче схоже на успіх.

Коли я був дитиною, тато розповідав історії, і ми по черзі візуалізовували на папері їхні сюжети. Це були історії про танчики, мотоцикли, підйомні крани, комікси. А ще я читав енциклопедії і намагався намалювати ілюстрації до статей звідти. Малював у школі, в університеті. Якийсь час працював дизайнером, але зрозумів, що мені завжди було ближче створювати власну систему координат, малювати вільно, аніж наслідувати якісь правила і принципи.

Ілюстрація — це візуально цікавий перехід думки від точки А до точки Б. Цей зафіксований шлях є відрізком, який проходить свідомість ілюстратора

Найприємніше в роботі — це «потрійне влучання». Коли відчуваєш, що картинка поцілила, куди потрібно: у твоє бачення результату, в уявлення замовника і сердце глядача

Для мене патріотизм — це глибинне відчуття єдності з простором і оточенням. Цю єдність я востаннє відчував, коли малював постер на захист модерністської споруди «Квіти України»: ти допомагаєш і знаєш навіщо і для кого ти це робиш. Треба розвиватися, гуртуватися, пізнавати свою силу і потенціал, віддавати частинку себе, тому що це потрібно Україні. Не брати, а створювати.

Коли в Україні відбуваються важливі соціальні чи політичні події, я намагаюся їх фіксувати у своїх роботах. Зокрема тому, що їх бачать мої іноземні колеги, які формують для себе і своєї спільноти образ України.

Українців вирізняє іскристе фанатичне бажання працювати і віра в те, що результат твоєї праці має глобальний вплив

Офіцер Збройних сил України з 55-ї бригади подарував мені цей сухий пайок. Там є галети, мед, шоколад, гречка. Я подумав, що я відкрию цей сухпай, коли Україна переможе. Нам їх подарували, коли ми виїжджали з позицій, де я в бінокль спостерігав, як наша артилерія працює по Іловайську і Моспино. В Моспині залишилась наша родинна дача. Я був щасливий бачити міць, відчувати, що є люди, які мене захищають. Читати про це — одне, бачити на власні очі силу та відвагу цих людей — геть інше. На той час Росія ще не ввела свої регулярні війська, тому настрої були більш ніж переможні. Ми поїхали за дві години до того, як почався відкритий збройний конфлікт.

Пізніше я навідував того офіцера з 55-ї бригади у шпиталі. Він лежав з пораненням, але був бадьорий і у доброму гуморі. Для мене цей сухпай — уособлення людської української сили, до якої я маю щастя бути причетним бодай на тисячну долю відсотка. Коли я дивлюсь на цей предмет, я знаю, що обов'язково відкрию його і з'їм галету.

Моя мотивація висвітлювати резонансні події чи процеси — це висловитися і ствердитися у своїй позиції, а також показати ставлення до тієї чи іншої проблеми в Україні