Сергій Плохій

Доктор історичних наук, професор української історії у Гарвардському університеті, директор Гарвардського українського наукового інституту. Автор понад десяти книг з історії України та Східної Європи: «Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності», «Великий переділ: незвичайна історія Михайла Грушевського», «Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи» та інші. Коло наукових інтересів — ранньомодерна та модерна історія України і Східної Європи, політична та культурна історія Холодної війни.

Патріотизм — поняття ширше, ніж любов до свого народу, мови, культури тощо

2014 рік показав, що Україна — країна, за яку люди готові ризикувати життям, захищаючи її цілісність. Українська нація, яка досі перебуває у процесі формування, стала значно дорослішою, оцінивши значення власної державності.

Це велика історична зміна, оскільки протягом століть українці як спільнота не мали власної держави. Для такого переосмислення потрібна зміна поколінь, тому цей процес не міг початися раніше. У цьому сенсі сьогоднішні українці та українці 1990-тих мають докорінно відмінні світогляди.

З подіями Помаранчевої революції та Революції гідності світ побачив українців сміливими, волелюбними. Такими, що повстають проти несправедливості, проти авторитаризму, борються за майбутнє своєї країни. Звісно, паралельно існують інші стереотипи та переконання. Проте моє враження таке, що цей образ героїчного народу, який бореться за свої права, наразі переважає.

За 30 років незалежності культурний код українців драматично змінився. Найбільше — за період після 2014 року

Вплив Чорнобиля на Україну, коли ми говоримо про соціальні та політичні фактори, залишається найбільшим, як порівняти з іншими країнами. Наприклад, з Білоруссю, хоча вона пропорційно постраждала набагато більше, ніж Україна.

«Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи» — це книга про початок української незалежності. І, напевне, саме вона є моєю найбільш вдалою спробою інтегрувати Україну у контекст світової історії.

Українська політика починає формуватися після Чорнобиля. Перша політична партія, яка не була комуністичною, була створена після Чорнобиля

Це повага та лояльність до країни. Це категорія громадянського суспільства, громадянської нації. Прописка чи проживання на певній території не є невід'ємною частиною патріотизму: любити можна і на відстані.

Проте, якщо говорити про залучення історії України у світовий контекст, значну роль відіграють не тільки референдуми та патріотичні протести. Одним з найважливіших об'єктів у цьому процесі для мене є Чорнобильська атомна електростанція.

Чорнобиль в усвідомленні західного суспільства досі асоціюється насамперед з Радянським Союзом та Росією. Я написав книгу, що присвячена саме українській частині цієї історії.

Наприклад, важливою є історія мобілізації українців після аварії, що також зіграла неабияку роль у здійсненні вибору на референдумі 1 грудня 1991 року. Довгий час вона залишалася невідомою у світі та призабутою навіть в Україні.

Я прийшов в українську історіографію у 1970-х, коли вона була у дуже складній ситуації. Фактично, ми працювали з напів забороненими на той час темами: історія ранньоукраїнського періоду та козаччини. Сьогодні всередині країни вже не потрібно доводити їхню важливість. Проте на перший план виходить питання розвитку української історії на Заході та її інтеграції у світовий контекст. І це один з провідних векторів моєї діяльності.

Наприклад, світ недооцінює той факт, що саме українці своїм голосуванням 1 грудня 1991 року на загальнонаціональному референдумі щодо проголошення незалежності України поставили крапку в існуванні Радянського Союзу. Після цих подій він не протримався і тижня. Ми проголосували не тільки за свою незалежність, але й за незалежність Росії, Білорусі, Казахстану та інших країн.

Моя місія — донести до суспільства знання і розуміння української історії — як до наших співгромадян, так і до світової спільноти

З юнацтва я дивився на історію, як на збірку нерозгаданих таємниць. Мене приваблював образ історика-детектива, історика-дослідника.

Мені поталанило з викладачами, з моїми наставниками у Дніпровському університеті. Після п'яти років навчання у мене вже не було сумнівів, що історія є справою мого життя.

Пізніше я зрозумів: найцікавіші історичні відкриття пов'язані не з розгадкою секрету або таємниці. Йдеться скоріше про те, щоб віднайти культурний код певного часу, певного покоління.

Проте доводилося працювати і над розкриттям таємниць у традиційному сенсі. Наприклад, в одній з моїх праць з історії русів завданням було віднайти автора історичної пам'ятки початку XIX століття. Але для цього також було потрібно дослідити настрої та думки тогочасного українського суспільства.

Майже завжди є два шари секретності: традиційна загадка авторства і складніша загадка способу мислення людей певного часу. Що вони вкладали у свою роботу, якими були їхні горизонти та сподівання?