Уляна Пчолкіна

Громадська активістка, членкиня правління громадської організації «Група активної реабілітації», інструкторка з реабілітації людей з травмами спинного мозку. Телеведуча, фіналістка першого у світі конкурсу краси Miss Wheelchair 2017, чемпіонка світу з карате у категорії ката на колісному кріслі. У 2005 році отримала травму спинного мозку внаслідок автомобільної аварії. Після відновлення активно займається реабілітацією та захистом прав людей з інвалідністю, а також впровадженням світових стандартів інклюзії в Україні у співпраці з державними та приватними установами.

Я була активісткою з самого дитинства. Завжди прагнула впливати на важливі суспільні питання, мене обирали старостою та головою класу. Так сталося, що згодом саме громадський активізм та захист прав людини стали головною справою мого життя.

У 20 років я мріяла стати акторкою. Працювала в Національному драматичному театрі імені Івана Франка, планувала вступати до театрального факультету, проте ці плани змінила аварія. Певний час після неї я себе не сприймала. Не хотіла з'являтися на людях, видавалася собі жахливою. Щоб впоратися з цим, знадобилося близько двох років.

Саме у таборі активної реабілітації, до якого я вперше долучилася як учасниця, деструктивні думки остаточно залишилися у минулому. Це дуже важливий етап, адже поки людина не прийме себе — вона буде впевнена, що її так само не сприйме й оточення.

Архітектурна доступність потрібна не лише людям з інвалідністю, а й батькам з маленькими дітьми, і дітям, людям старшого віку, тимчасово травмованим людям. Це про гідність і про повагу.

За останні роки обізнаність українців щодо людей з інвалідністю та загальне ставлення до них значно покращилися, проте працювати потрібно ще багато. Ми добра, сердечна нація, що схильна радше до співчуття, ніж до дискримінації. Проте суспільству у нас все ще потрібно пояснювати, що люди з інвалідністю — такі самі громадяни. І замість жалю нам потрібні рівні права та можливості.

Ми працюємо над тим, щоб життя в Україні було комфортним для всіх громадян, без винятків

Проте для перемоги у Чемпіонаті світу знадобилося понад два роки важкої праці. Змагання проходили в категорії ката, це бій з невидимим супротивником. Набір блоків та ударів за певною схемою, яку судді детально оцінюють. У цьому спорті важливий навіть крій кімоно та звук, що створює його тканина під час рухів.

З часом мені довелося залишити професійний спорт — через те, що він вимагає багато часу та віддачі, а моєю головною справою залишається громадська діяльність. Це рішення було важким та сумним, проте я зберегла медаль і кімоно з чемпіонату. Вони є для мене неоціненним символом нашої командної роботи, а також того, що жодні обмеження не є перешкодою для здійснення мрії.

Сподіваюся, що мій приклад допоможе багатьом українцям також це усвідомити. Я хочу жити в країні, де є рівні можливості для всіх, і зроблю максимум для цього.

Несправедливість мене завжди обурювала. Помаранчева революція сталася за рік до моєї травми, я тоді ще працювала у театрі. Ми давали прихисток у його приміщенні протестувальникам з інших міст, готували їжу для них. Під час Революції гідності ми з чоловіком організували загальноукраїнську акцію на її підтримку серед людей з інвалідністю, пізніше долучилися до підтримки військових та ветеранів з інвалідністю.

Початок війни на Сході України був єдиним моментом, коли я плакала через свою інвалідність і неспроможність встати на ноги — тому що не могла бути на фронті. Для мене цілісність моєї держави, її кордонів та життя громадян є найважливішими цінностями.

Я багато подорожую через свою діяльність. Під час міжнародних конкурсів, спортивних змагань та будь-яких публічних виступів маю за мету донести до світу актуальну інформацію про агресію Росії та необхідність захисту українських державних кордонів, а також повернення Криму. Зокрема під час конкурсу Miss Wheelchair World та першого Чемпіонату світу з паракарате я використовувала для цього всі можливі майданчики.

Карате було моїм захопленням ще з дитинства. Коли у 2012 році я почала займатися у складі першої української команди людей з інвалідністю, тіло пам'ятало усі рухи та відчуття

Згодом я відчула у собі сили допомагати й іншим, через власний приклад та досвід. Здобула освіту реабілітолога і почала працювати в таборах вже як інструкторка та організаторка, а в організації — як програмна менеджерка. Саме там я зустріла свого чоловіка. Ми разом вже 9 років і робимо спільну справу, відстоюючи права людей з інвалідністю.

Усі напрями моєї діяльності підпорядковані цій головній меті. Я брала участь у конкурсах краси та спортивних змаганнях не заради нагород або особистих амбіцій, а для збільшення соціальної ваги, з якою я можу впливати на суспільні процеси. Участь у фешн-показах та робота телеведучої — щоб сприяти видимості людей з інвалідністю у суспільстві та доводити, що вони здатні досягти своєї мети і опанувати безліч професій.

У таборі прийшло усвідомлення, що насамперед я людина, я дівчина, я Уляна. У мене є крісло, але воно не визначає мене як особистість. У мене є інвалідність, проте це соціальний статус, а не біда чи прокляття

Характер не дозволяє мені бути осторонь важливих соціальних питань. Я підтримую не тільки людей з інвалідністю, а усі категорії, що потребують рівних прав. Зокрема, рух за права жінок та ЛГБТ+