Журналістка, письменниця, військова. Розпочала участь у бойових діях на Сході України у складі добровольчого підрозділу «Карпатська Січ». Продовжила військову службу у складі 93-ї окремої механізованої бригади Збройних сил України, згодом обіймала посаду командирки мінометного розрахунку 54-ї бригади Збройних сил України, має звання молодшої сержантки. Авторка книги «Життя P.S.», у якій описує фронтові події через листи до загиблого нареченого Анатолія Гаркавенка (позивний «Морячок»), також військового.
Раніше я вірила, що мої тексти щось змінять. Зараз я цього не прагну, принаймні те, що я роблю в останні роки має іншу мету. Я хочу зберегти пам'ять. Пам'ять про людей, живих та мертвих, які пройшли війну.
Я народилася у Києві, проте у дитинстві жила в Азербайджані, Росії та в Одесі. Років у 13 я вперше поїхала у Карпати, де почула живу українську мову.
У моєму світі тоді нею не розмовляли, лише вчили у школі. У 2011 році, вже після повернення в Київ, я вирішила перейти на українську у повсякденному житті. Все вийшло, і сьогодні саме українською розмовляє мій майже трирічний син.
Я народилася у Києві, проте у дитинстві жила в Азербайджані, Росії та в Одесі. Років у 13 я вперше поїхала у Карпати, де почула живу українську мову.
У моєму світі тоді нею не розмовляли, лише вчили у школі. У 2011 році, вже після повернення в Київ, я вирішила перейти на українську у повсякденному житті. Все вийшло, і сьогодні саме українською розмовляє мій майже трирічний син.
Сьогодні для мене журналістика — не про розслідування, не про «гучні» інтерв'ю з політиками, не про гарячі новини. Усе це важливо, цікаво, потрібно, просто не моє. Моє — це люди та моменти.
Мої бабуся та мама були журналістками, тому ще з дитинства я проводила чимало часу у редакціях. Якось класі у сьомому зворушена вчителька зачитала мій твір однокласникам. Здається, саме в цей момент я зрозуміла, що журналістика — непоганий вибір.
До війни я обожнювала репортажні тексти — детальні, з емоціями, поглядами, діалогами випадкових перехожих. Зараз переважна частина моєї роботи — спілкування з військовими. А улюблений текст цього «постармійського» вже для мене періоду — інтерв'ю з підполковником Ніколовим з батальйону «Донбас».
До війни я обожнювала репортажні тексти — детальні, з емоціями, поглядами, діалогами випадкових перехожих. Зараз переважна частина моєї роботи — спілкування з військовими. А улюблений текст цього «постармійського» вже для мене періоду — інтерв'ю з підполковником Ніколовим з батальйону «Донбас».
Найбільшим моїм страхом на війні було саме продемонструвати свій страх. Чи сумніви, чи втому. Щоб не почути, що моє перебування на передовій — помилка.
Під час Майдану та війни на Донбасі світ побачив українців саме такими, якими вони є у найкращі моменти життя. Ми вміємо відстоювати свої права. І це властиво не всім націям, це чудова риса.
«Ніч з 18 на 21 лютого» на Майдані була надзвичайно важкою. Я абсолютно загубилася тоді у часі, дні та ночі змішалися. Не знаю, скільки не спала. Години за три-чотири до розстрілу Небесної Сотні мене відправили додому. Я прокинулася надвечір, і все вже сталося. Вони вже загинули.
Це було відчуття, ніби ти зрадив усіх та просто втік від куль. І я не знаю, як жила б із цим далі, якби не війна. Знайти підрозділ, у який мене взяли б саме бійцем, перші півроку я не могла. Та врешті-решт я опинилася під Донецьком у «Карпатській Січі», з чужою «Сайгою» (самозарядна рушниця) у руках.
Коли на шахті Бутівка загинув мій коханий, побратими вирішили, що мене потрібно підтримати. Я просто хотіла побути сама, але такої змоги не було. Щоб втекти від усіх цих розмов та співчуття, я стала писати йому листа у телефоні.
Зрештою, саме це стало порятунком. Писати коханому я почала щодня — пригадуючи те, що було раніше, розповідаючи про те, що відбувається тепер. Я розуміла, що не можна довіку писати мертвій людині, тому одразу обмежила себе: писатиму сорок днів. Ці листи згодом стали книгою «Життя P.S.».
Мої фронтові побратими, волонтери, учасники Майдану, яким небайдужа ця країна — ми всі трохи зламані всередині, мабуть. Нам вже не так легко навіть щиро посміхатися. Але у нас є ще обов'язки на фронті. Є діти, яких більше ніхто не виховує українцями. Є наші загиблі, за яких треба доробити все те, що вони не встигли. Це дає сили та змушує жити далі.
«Ніч з 18 на 21 лютого» на Майдані була надзвичайно важкою. Я абсолютно загубилася тоді у часі, дні та ночі змішалися. Не знаю, скільки не спала. Години за три-чотири до розстрілу Небесної Сотні мене відправили додому. Я прокинулася надвечір, і все вже сталося. Вони вже загинули.
Це було відчуття, ніби ти зрадив усіх та просто втік від куль. І я не знаю, як жила б із цим далі, якби не війна. Знайти підрозділ, у який мене взяли б саме бійцем, перші півроку я не могла. Та врешті-решт я опинилася під Донецьком у «Карпатській Січі», з чужою «Сайгою» (самозарядна рушниця) у руках.
Коли на шахті Бутівка загинув мій коханий, побратими вирішили, що мене потрібно підтримати. Я просто хотіла побути сама, але такої змоги не було. Щоб втекти від усіх цих розмов та співчуття, я стала писати йому листа у телефоні.
Зрештою, саме це стало порятунком. Писати коханому я почала щодня — пригадуючи те, що було раніше, розповідаючи про те, що відбувається тепер. Я розуміла, що не можна довіку писати мертвій людині, тому одразу обмежила себе: писатиму сорок днів. Ці листи згодом стали книгою «Життя P.S.».
Мої фронтові побратими, волонтери, учасники Майдану, яким небайдужа ця країна — ми всі трохи зламані всередині, мабуть. Нам вже не так легко навіть щиро посміхатися. Але у нас є ще обов'язки на фронті. Є діти, яких більше ніхто не виховує українцями. Є наші загиблі, за яких треба доробити все те, що вони не встигли. Це дає сили та змушує жити далі.
Вважаю, що патріотизм — це насамперед про небайдужість, здатність дбати про щось, крім себе. Про щось справді важливіше, ніж ти сам, бо, великою мірою, це і є ти.
На фронті я змінила безліч шоломів — волонтерських, армійських. Змінювалися бронежилети, змінювалася зброя. А мій майданівський шолом — про вечір 18 лютого 2014 року. Про відчуття безнадії та приреченості. І про готовність попри все залишатися на Майдані. Бо інакше ти зрадиш — друзів, Україну, себе. Це подарунок мого друга Миколи, згодом ми воювали разом.
На шоломі є намальований Миколою тризуб. На одному боці написано "We shall meet in the place, where there is no darkness", «Ми зустрінемося там, де немає темряви». Це цитата з «1984» Орвелла. Уявне майбутнє, яке досі не настало. З іншого боку — цитата з тексту Юрія Михальчишина, майбутнього офіцера полку «Азов»: «...присмак крові на губах, що самі по собі складаються у спокійну посмішку. Передня шеренга міліцейського спецназу нетерпляче переминається в очікуванні сигналу. Стиснені до болю кулаки. Темрява насувається. Ми зустрінемо її разом. Плечем до плеча».
На війні я ніколи не чекала поразки. Зате на Майдані — ніколи не сподівалася на перемогу. Цей шолом для мене, мабуть, про те, що інколи цю перемогу, — якою б гіркою, болючою та нетривалою вона не виявилася, — можна здобути навіть з чистої кристалічної безнадії.
На шоломі є намальований Миколою тризуб. На одному боці написано "We shall meet in the place, where there is no darkness", «Ми зустрінемося там, де немає темряви». Це цитата з «1984» Орвелла. Уявне майбутнє, яке досі не настало. З іншого боку — цитата з тексту Юрія Михальчишина, майбутнього офіцера полку «Азов»: «...присмак крові на губах, що самі по собі складаються у спокійну посмішку. Передня шеренга міліцейського спецназу нетерпляче переминається в очікуванні сигналу. Стиснені до болю кулаки. Темрява насувається. Ми зустрінемо її разом. Плечем до плеча».
На війні я ніколи не чекала поразки. Зате на Майдані — ніколи не сподівалася на перемогу. Цей шолом для мене, мабуть, про те, що інколи цю перемогу, — якою б гіркою, болючою та нетривалою вона не виявилася, — можна здобути навіть з чистої кристалічної безнадії.
На війні я навчилася битися, виживати, зрозуміла, що від мене щось залежить. Точніше, залежить усе.
