Віталій Кличко

Бувають і поразки — це велике розчарування. Але водночас і скажена мотивація для того, щоб довести — це була випадковість. У мене було всього дві поразки, які фактично навіть ними не є.

У мене, як у професійного спортсмена, багато принципів: гарно готуватись, не жаліти себе, слухати тренера, бути зібраним, проходити алгоритм дій, який був прописаний тощо. Потрібно віддаватися бою на 100%, а це складно.

У дитинстві я мріяв бути космонавтом. Ми жили біля космодрому Байконур та із захватом дивилися на запуски космічних кораблів. А от у бокс я потрапив випадково. До нас у клас прийшов тренер і запитав: «Хлопці, хто хоче стати боксером?». Всі ми підняли руки та записалися на секцію. Але тоді настало й розчарування, тому що я був ще худий і слабкий. Тренер на мене подивився і сказав: «Може, тобі іншим спортом зайнятися?». Для мене це була образа. Я ж не гірший за інших — довести це і стало моєю першою мотивацією. Я вирішив довести всім, що зможу.

У житті важливо не тільки мати змогу битися та завдавати удари, а й вміти їх тримати. Інколи ти можеш опинитися на підлозі, але треба знайти в собі сили піднятись для того, щоб битись далі. Тільки ті, хто продовжують боротьбу, мають шанс на перемогу.

Життя — це жорстока боротьба. За цінності, за родину, за місто, за країну, за незалежність

Великий спорт — це навантаження на межі людських можливостей. Тому і кажуть, що бій — це десерт, а найскладніше — це напружена підготовка до нього. Тому я можу вирізнити один із головних принципів і кредо мого життя: немає нічого неможливого.

Ми з братом востаннє сходилися на рингу, коли Володимиру було 18 років, ще до професійного спорту. Тоді він на рівному місці зламав ногу. Не дарма мама завжди говорила нам: «Ніколи не ставай проти брата». На цьому наші змагання на ринзі закінчилися, а підтримка один одного стала міцнішою. Тому і в професійному спорті ми не були супротивниками, хоча нам пропонували за спільний бій великі гроші. Однак любов до брата грошима не вимірюється.

Якщо ти будеш мати сумнів у тому, що ти робиш, ніколи не станеш переможцем. Якщо вже ти сумніваєшся в собі, то більшість також будуть це робити

Моя головна мета — отримати найвищий результат. У спорті я всього досяг, майже усі можливі нагороди ми з братом отримали. Зараз, як у мера міста, у мене стратегічна мета — Київ повинен відповідати європейським стандартам життя. Це набагато складніше завдання, ніж у спорті, тому що там все залежить особисто від тебе, а тут — від багатьох факторів, на які ти не можеш вплинути безпосередньо. Ба більше, на ринзі у тебе один суперник, а в політиці — їх сотні. У спорті є чіткі правила, за порушення яких ти можеш бути дискваліфікований, а в політиці таких правил немає. Це бої без правил.

У 2003 році ми з братом заснували Klitschko Foundation. Колись у дитинстві нам бракувало рукавичок для боксу. Під кінець 1980-х у мене не було спортивного взуття, я тренувався босим. Не було грошей поїхати на змагання, хоч я сильно цього хотів. Я вдячний людям, які тоді мені допомагали, і завдяки яким мій шлях був набагато легшим. Тому на все життя я запам'ятав істину: якщо ти можеш допомагати іншим, то повинен це робити. Особливо дітям, які мріють.

Як українця вперше я усвідомив себе, коли жив у Німеччині. Тоді я зрозумів, що моя діяльність — це щось більше за спортивні досягнення. Якось після тренування до мене підійшов хлопець і сказав: «Дякую вам за те, що ви робите для України». Вони з сім'єю вже давненько переїхали з України до Німеччини, і одразу хлопця почали цькувати у школі за те, звідки він. А з появою мене на ринзі, він почав давати відсіч і гордо відповідати: «Так, я українець і пишаюся цим. Тому що Кличко теж з України». І йому ніхто не міг заперечити.

Родина — це базис у житті

На момент проголошення незалежності я служив в армії, у спортивній роті у Києві. Тоді я тільки спостерігав і ще не мав ґрунтовного відчуття причетності. Найважливішою подією за часи незалежності я вважаю Революцію гідності. Пролилася кров, але не дарма. Тільки тоді ми відчули свою ідентичність і єдність, зрозуміли, що у нас є загальноукраїнська ідея.

Мій завжди був поруч, на всіх боях — це прапор України. Після бою я замотувався у нього, те саме робив і мій брат. Це символ, який приносить нам успіх і прославляє нашу країну на світовому ринзі. Мені подобалося та лестило, що у якій би країні не проходив бій, арени були жовто-блакитні. А завдяки нам — не тільки арени, але й ринг. Я відчував ейфорію та перемогу — не тільки за себе, але й за націю.

Можна багато філософствувати, клястися у любові до країни та у готовності віддати за неї все. Але, на жаль, не так багато людей доводять це своїми справами. Тому велика шана кожному хлопцю, який не ховається, йде захищати та виконує свій обов'язок перед батьківщиною. З великою повагою ставлюся до кожного, хто одягав військову форму. Люди, які пройшли армію, зовсім інші. Вони готові боротися, жертвувати, падати та вставати, щоб саме своїми справами підсилювати гордість країни.

Без символів життя не має сенсу

Те, що ми робимо з братом — це не тільки спорт, це вже має суттєве значення для інших людей, зокрема для української діаспори по всьому світу