Влада Ралко

Українська художниця, членкиня Національної спілки художників України, лауреатка премії Women In Arts 2019. Володарка премії Всеукраїнської трієнале живопису (2001), стипендіатка CCN Graz (2007). ЇЇ роботи виставлялися у Lincoln Center (Нью-Йорк, США), галереї Rebellminds (Берлін, Німеччина), Kunstlerhous (Відень, Австрія), Saatchi Gallery (Лондон, Велика Британія).

Проєкти мають з'являтися за таких обставин, коли думка світитиме крізь них

Під час роботи мені потрібна самотність і порожній простір. Проте немає й не може бути якихось особливих умов, які б гарантували, що робота народиться. Емоції — мабуть, найбільше, що заважає під час роботи. Саме через це мені було складно працювати над «Київським щоденником», коли вивільнитися від власних уподобань і емоційної прихильності, здавалося, майже неможливо.

Художник має робити мистецтво не тільки у міру сил, а й у міру неможливого. Позиція автора не в намірі, а у творі, вона може бути як ясною, так і незрозумілою або несвоєчасною. Формування ідентичності неможливо скерувати зовні, це завжди внутрішнє особисте зусилля, що для мене здебільшого уможливлюється завдяки мистецтву.

Протягом шкільного навчання мене відвертало від виховання у руслі офіційної пропаганди. А якось на родинному святі мене вразило, як інтелігентна та зазвичай сувора бабусина подруга зверталася до свого крихітного онука українською — не на показ і не виховним тоном, а в межах тихого інтимного спілкування. Я рано також відчула потяг до української поезії.

«Лісову пісню» Лесі Українки я сприйняла дуже особисто, не через історію кохання, а через оптику народного міфу. Вона виводила універсальну формулу, за допомогою якої я мала змогу сприймати світ

У 2014 році я створила кілька робіт, де реальні монументи, наприклад, пам'ятник Шевченку, замінено на сокири. У такий спосіб відбулося наче прояснення постаті героя: він є втіленням постійного важкого зусилля, стійкості, волі, енергії та свободи

У час протестів Майдану на мене справив враження вираз спротиву через нескінченний спів. Коли ясно було, що годі розмовляти, пісня надавала протесту силу та незламність.

Під час референдуму про незалежність України я достеменно пам'ятаю, що не мала жодного сумніву щодо свого політичного вибору. Це була абсолютна внутрішня певність. Те, що я почала навчатися у радянському закладі, яким був на той час художній інститут, а завершила його у незалежній Україні, вважаю справжнім дарунком долі.

Проте на шляху налагодження діалогу між мистецтвом та державою у нас ще багато роботи. Мало апропріювати вишиванку чи композицію народної ікони, щоб будувати на цій основі національну ідентичність. Створення розвиненої мережі інституцій у галузі сучасного мистецтва також може і має бути національною традицією. Наразі революційним можна вважати вже те, що Шевченківську премію минулого року отримав Олександр Глядєлов, а цього — Борис Михайлов.

Заявляючи про повну відмову від радянського спадку, в незалежній Україні часто наслідують попередні методи ідеологічної боротьби. Державі потрібні герої, але у запалі героїзації ми ризикуємо потрапити у ту саму пастку зі встановленням сталих символів та офіційно затверджених цінностей.

Живопис, як музика або танець, є одним із найперших видів мистецтва, що передували навіть розвитку писемності. Водночас, цей жанр дуже матеріальний та багато в чому також ґрунтується на тілесності автора: його руках, почерку.

Новітні медіа, що начебто заперечують живопис, насправді лише наново виявляють його актуальність. Те, що здається його вадою, — що у репродукції, у цифровому відтворенні жанр втрачає сенс, — насправді є його силою. Живопис наголошує на безпосередній присутності, діє як сила тяжіння.

Жодна мистецька ідея не відбудеться, доки не розпочнеш працювати над нею, розвивати її через дію. Часом думки щодо майбутнього проєкту зависають без розвитку роками. Поштовхом для втілення може стати як захоплююча подія, так і фрагмент несуттєвої буденності.

Проте свобода обирати власний погляд і шлях — базова потреба не тільки митця, а й кожної особистості. Досвід академічної освіти я вважаю вкрай важливим та корисним, але за умови, коли учень має змогу осмислити його

Мені пощастило, що батьки підтримали моє дитяче прагнення малювати. Відколи я отримала змогу займатися тим, до чого відчувала найбільшу прихильність, жодного разу мені не спало на думку зійти з цього шляху.

Окрім академічних правил і обмежень, учням радянських художніх закладів прищеплювали ідеологічний канон соцреалізму. У цьому примусі, що чинився системою з самого дитинства, було витончене насильство. Дітьми ми відчували це хіба що інтуїтивно, а усвідомлення, прийшло набагато пізніше. Ми, майбутні художники та виконавці соціалістичних замовлень, мали усвідомлювати єдино правильний метод розуміння реальності.

Сокира розрубує вузли, які неможливо розв'язати. На побіжний погляд вона може видатися згустком грубої сили, втім, я вважаю це сполучення форм втіленням поезії. Перші малюнки з цим об'єктом було зроблено в межах проєкту «Київський щоденник». Згодом я повторювала цей сюжет у різних варіаціях та техніках — від живопису до кераміки.

Керамічна скульптура з сокирою називається «Колискова». Я натрапила на добірку старовинних українських колискових, і саме вони були тлом моєї роботі з найстрашнішими візуальними матеріалами, документальними світлинами та відео, що я використовувала у проєкті. Мені досі важко вислуховувати цей звук монотонного тривалого співу.

Популярність «Київського щоденника» ґрунтується на його начебто зрозумілій сюжетності, до якої кожен додає свої враження та ставлення до пережитого. Зображення з нього стали для мене єдиним можливим довготривалим висловлюванням під час подій в Україні 2013-2016 років. Це не тільки Майдан, а й початок і розвиток війни, окупація сходу та загарбання Криму. Цей проєкт — ніби постійне нагадування про слова Брехта: «Слушна думка мусить бути грубою».